Безумовно позитивною рисою політичної кризи в Україні є можливість тимчасово відволікати увагу частини населення від повсякденних проблем. Є побоювання, що на цьому “плюси” кризи закінчуються. При цьому слід зауважити, що винними рівною мірою тут слід визнати всіх учасників конфлікту. Втім, і населення все менше часу приділяє політичним баталіям, оскільки вже досить тривалий час основні ньюзмейкери українського політичного бомонду не видавали “на гора” якісно нових ідей, що вже говорити про цілісні концепції.

Відповідно до статті 75 Конституції України, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України. Жодна інша державна або громадська інституція за будь-яких умов не може перебрати на себе функції законотворення. І ось вже протягом чотирьох місяців з екранів телебачення вищі посадовці, в тому числі й глава держави, переконують країну у відсутності чинного законодавчого органу. У відповідь, цей “нечинний” державний орган досить активно продовжує виконувати свої визначені законодавством функції, і, в першу чергу, законотворчу. Так, за період з 02 квітня 2007 року по 28 липня 2007 року у Верховній Раді зареєстровано 640 законопроектів, з них 268 проектів законів. Щодо них, а також щодо законопроектів, зареєстрованих раніше, здійснювалася й триває нормальна процедура проходження через парламент. Не вдаючись до дискусії про суспільну корисність роботи парламенту в країні в цілому (на наш погляд, законотворча діяльність не може бути призупинена), зазначимо, що наріжним каменем проблема є знову та сама Конституція України. Частина друга статті 82 Конституції встановлює, що “Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу”. Якщо припустити, що на сьогодні дотримані всі юридичні аспекти складення депутатами-опозиціонерами своїх повноважень та “обнулення” списків відповідних партій та виборчих блоків, то можна стверджувати, що має місце передбачений вищезазначеною статтею Основного закону випадок. Але, частина перша статті 90 Конституції наполягає на тому, що “повноваження Верховної Ради України припиняються у день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання”. Отже, маємо “неповноважну Верховну Раду, повноваження якої ще не припинені”.  Причиною такого правового абсурду є незбалансованість, а якщо говорити відверто – недосконалість юридичної техніки Основного закону держави. Про це сказано чимало. І на фоні цього лунають думки про доцільність ухвалення нової редакції Конституції на референдумі. На наш погляд, враховуючи складність, багатоетапність існуючого законотворчого процесу, звести його до одномоментного народовиявлення щодо однієї редакції законопроекту – значить зіграти в лотерею.

Згідно з теоріями демократії та правової держави, більше того, відповідно до чинної Конституції, народ наймає державу як організацію, і її конкретних посадовців – Президента, народних депутатів тощо, для виконання на платній основі певних загальносуспільних функцій. Встановлення та підтримання правопорядку в державі ми вважаємо одним з найважливіших напрямків діяльності держави, життєво необхідним суспільству. Отже, блокування з будь-яких мотивів законотворчої діяльності є вкрай небезпечним та деструктивним явищем. Посилання на перекручення волі народу в результаті появи “депутатів-перебіжчиків” в даному випадку не можуть бути взяті до уваги. Справа в тому, що у Президента є такий важіль втручання в формування правопорядку в країні, як право законодавчої ініціативи та можливість застосування права вето. До речі, першим правом Президент таки скористався: 3 та 5 квітня у парламенті були зареєстровані два законопроекти, ініціатором яких він був (реєстр. №0069 та 2216). І якщо це можна пояснити тим, що ці законопроекти були спрямовані у парламент до 2 квітня, то факт підписання Президентом 60 законів, ухвалених парламентом за період протистояння, можна пояснити лише тим, що глава держави прекрасно розуміє, що без парламенту держави не буває. Принаймні такої, яку намагаються побудувати українці. До речі, серед підписаних не тільки закони, необхідні для легалізації дострокових виборів, але й такі, які необхідні для підтримки нормального функціонування країни.

Що ж до президентського вето, то вважаємо, що ефективне та юридично грамотне його використання (мається на увазі повернення законопроекту у парламент з пропозиціями, які фактично зводять нанівець його суть в разі погодження з ними депутатів) дозволяє Президенту ефективно протистояти неконструктивним законодавчим ініціативам парламенту за умови відсутності там конституційної більшості.

Таким чином, маємо зробити наступний висновок: намагання Президента зробити політичну еліту України зрілою та відповідальною, на жаль, здійснюються юридично небездоганно й без урахування інтересів виборців, які полягають в тому числі й у зацікавленості у нормальній діяльності парламенту. Звісно, що ми доторкнулися лише одного з аспектів аналізу політичної кризи 2007 в Україні. Але аспект цей – визначальний, адже побудувати політичну систему й державу шляхом руйнації існуючої, мабуть, можна, але, як свідчить наша історія, цей шлях, м’яко кажучи успіху не гарантує.