https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22languageisocode%22:[%22ENG%22],%22documentcollectionid2%22:[%22JUDGMENTS%22],%22itemid%22:[%22001-191717%22]}

«19» березня 2019 року Європейський суд з прав людини у своєму рішенні задовольнив скаргу Заявника, інтереси якого представляв адвокат Л. Дроздовський, щодо порушення Україною права, гарантованого ст. 8 Конвенції про права людини і основоположних свобод. Суть справи полягала в наступному.

У 2005 році Заявник викладав англійську мову в Києві. У цей час він мав стосунки з одруженою жінкою, яка у 2006 році народила від Заявника дитину. Батьківство було згодом підтверджене тестом ДНК. Матір не перешкоджала доступу Заявника до спілкування з дитиною, а також отримувала від нього щомісячну фінансову допомогу. Окрім цього, Заявник придбав для матері своєї дитини автомобіль, а в 2011 році склав заповіт, визначивши дитину спадкоємцем усього свого майна.  

Заявник безперешкодно спілкувався з дитиною увесь час до 2015 року, відколи матір повідомила про те, що вона розлучилася зі своїм законним чоловіком, який записаний батьком дитини Заявника, і вирішила одружитися з громадянином Німеччини і переїхати з дитиною до нього. Оскільки Заявник виступив проти такого рішення, матір заборонила йому спілкуватися з власною донькою.

У червні 2015 року Заявник подав Позов до Дарницького районного суду м. Києва з проханням визнати своє батьківство і відповідно внести зміни до Свідоцтва про народження дитини. Строк позовної давності для задоволення такої позовної вимоги, за загальним, правилом, минув. Однак, згідно з положеннями національного законодавства, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, він може подовжити її. Заявник наполягав на тому, що він пропустив строк позовної давності з поважних причин: доки йому не заважали регулярно спілкуватися з дитиною, він не хотів порушувати сімейне становище дитини, яка мала законного батька. Заявник втрутився тільки тоді, коли дізнався, що матір збирається покинути країну разом із його дитиною.

Дослідивши всі обставини справи, суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги, однак суди вищих інстанцій не погодилися з такою позицією, категорично стверджуючи, що Заявник пропустив строк позовної давності визнання його батьком дитини, передбачений ч. 2 ст. 129 Сімейного Кодексу України. При цьому судами апеляційної та касаційної інстанцій не було надано жодного альтернативного обґрунтування, яке б пояснювало таке рішення. Стосунки дитини як із біологічним батьком, так і законним батьком та вітчимом, залишалися судами повністю непроаналізованими, відтак не було розглянуто питання про те, чи буде поновлення строку позовної давності та розгляд позовних вимог Заявника відповідати найкращим інтересам дитини. 

ЄСПЛ підтримав позицію Заявника, підкреслюючи, що строк позовної давності має бути продовжений з огляду на те, що до його спливу Заявник не мав бажання втручатися у сімейне становище дитини, яка мала законного батька, з яким вона проживала однією сім’єю. Національними судами апеляційної та касаційної інстанцій не було в повній мірі досліджено всіх обставин справи, зокрема мотивів Заявника, у зв’язку з якими він пропустив строк позовної давності. Посилаючись на рішення у справі Von Hannover v. Germany, Суд зазначає, що в таких випадках необхідно враховувати справедливий баланс між відповідними конкуруючими інтересами. Більше того, у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їхні інтереси повинні мати першочергове значення. Суд нагадує, що, незважаючи на свободу розсуду, надану національним органам влади в цій галузі, біологічний батько не повинен бути повністю виключений з життя своєї дитини, якщо не існують відповідні причини, що стосуються найкращих інтересів дитини.

Суд визнав порушення національними судами апеляційної та касаційної інстанцій положень ст. 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя), оскільки вони відмовили у задоволенні позовної заяви біологічного батька про встановлення його батьківства, посилаючись лише на визнання батьківства іншою людиною, але не вивчаючи фактичні обставини справи. 

Сподіваємося, це рішення Європейського суду з прав людини надалі буде широко застосовуватися національними судами України при розгляді аналогічних справ, адже врахування найкращих інтересів дитини є найважливішим аспектом у подібних спорах.