 |
 |
|
|
30.01.08 17:56:08
Про перспективи впровадження інституту безоплатної правової допомоги в Україні
На наше переконання, прийняття закону, який би гарантував право громадян на правову допомогу дійсно необхідне. Але запропонована редакція має ряд суттєвих недоліків:
1) Застосування в назві та тексті законопроекту поняття “безоплатна правова допомога”. Первинна правова допомога є, по суті, закріпленням обов`язку органів державної влади та місцевого самоврядування належним чином виконувати свої обов`язки та роз`яснювати споживачам їхніх “послуг з державного управління” окремі аспекти їхньої діяльності. Така діяльність не є правовою допомогою. Важко уявити, щоб одночасно всі органи державної влади почали надавати саме “правову допомогу”.
Що стосується вторинної правової допомоги, то вона є тотожною поняттю “pro bono”, вживаному юридичними компаніями та адвокатами для позначення діяльності з надання дійсно безкоштовної допомоги на добровільних засадах. Та правова допомога, про яку йдеться у законопроекті, не є безоплатною. Тому варто говорити про компенсацію за рахунок коштів державного бюджету вартості правової допомоги.
А формулювання “правова допомога — це вид державної гарантії” напевне викличе посмішку у кожного правника.
2) Відсутність конкретного змісту за загальними формулюваннями про “права” та “принципи”. Конкретні блага, які надає законопроект зводяться до наступного:
- скорочення терміну розгляду письмових звернень громадян з “правових” питань до 7 днів;
- заборона працівникам державних установ та органів місцевого самоврядування відсилати громадян до юристів та адвокатів для отримання консультацій з питань діяльності цього органу (установи);
- зобов`язання органів та установ безкоштовно надавати бланки та форми заяв.
Перше “нововведення” можна реалізувати шляхом внесення змін до Закону України “Про звернення громадян”, наступні два — шляхом внесення змін в посадові інструкції, завтердження кодексу поведінки державних службовців та підвищення вимог до кваліфікації останніх.
3) Безпідставне розширення повноважень Міністерства юстиції. Розумічи бажання Мін`юсту отримати контроль над розподілом бюджетних коштів за програмою “Надання правової допомоги” потрібно констатувати, що жоден адвокат не буде надавати якісні правові послуги незабезпеченій особі за державні кошти у справі проти органів державної влади. Тим більше, якщо договір з адвокатом укладає не клієнт, а безпосередньо орган юстиції. Дивує, що автори законопроекту не намагаються залучити до участі в цьому процесі колегії адвокатів. Дійсно, система адвокатури потребує реформування, в ній не діють органи самоорганізації, процедура отримання адвокатських свідоцтв повністю корумпована, проте, я переконаний, що жоден з поважних адвокатів не буде втсупати в такі договірні відносини з органами влади для захисту чи представництва інтересів незабезпеченої особи.
4) Створення правових колізій з іншими актами законодавства. Законопроект не відповідає чинним нормам КПК, Законам України “Про адвокатуру”, “Про міліцію” та в певній мірі здоровому глузду. Надання правової допомоги учасникам кримінального процесу повинно визначатись КПК, адміністративного процесу — КпАП, іншого судового розгляду — відповіднми процесуальними кодексами та Законом України “Про адвокатуру”.
Насправді, метою розробки та прийняття даного законопроекту є форимальне виконання зобов`язань України перед міжнародними організаціями та створення максимально непрозорого механізму витрачання коштів державного бюджету за нібито соціальною програмою.
Тому, ми пропонуємо першочергово прийняти новий КПК та КпАП, Закон України “Про адвокатуру”, зміни до Закону України “Про звернення громадян” та на основі них новий закон “Про компенсацію вартості правової допомоги окремим категоріям громадян”, в якому чітко визначити:
- коло громадян, правову допомогу яким держава готова відшкодовувати;
- фіксований розмір відшкодування, прив`язаний до мінімальної заробітної плати;
- порядок взаємодії уповноваженого органу державної влади з організаціями адвокатів (колегіями адвокатів) та самих організацій з адвокатами для мінімізації впливу держави на адвоката;
- порядок взаємодії клієнта та адвоката, відповідно до якого саме особа, чиї інтереси захищає чи представляє адвокат буде виступати в якості клієнта та мати право вимагати зміни адвоката;
- ставлення держави до “фахівців у галузі права”, тобто визначити чи готова держава визнавати поряд з адвокатами інших “фахівців” та компенсувати вартість їхніх послуг.
|
|
|
|
